Спір щодо захисту майнових прав особи, яка постраждала від домашнього насильства. Свою правову позицію у даній справ висловив Верховний Суд України у справі № 128/2294/17 від 27.10.2021
Позивач звернулася до суду першої інстанції ще у вересні 2017 року з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення. Попередньо позивач та відповідач перебували в шлюбі. З листопада 2011 року відносини між позивачем та відповідачем різко погіршились та рішенням Вінницького районного суду від 12 січня 2012 року шлюб між ним розірвано. Відповідач жодним чином в утриманні будинку, ремонті та оплаті комунальних послуг участі не брав, чим завдавав значних матеріальних збитків. Таким чином, відповідач порушував право позивача на спокійне життя, завдавав моральних та фізичних страждань, що негативно впливало на неповнолітню дитину, так як відповідач систематично порушував правила співжиття, що робило неможливим для позивача та її сина проживання, при цьому заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
Спочатку позов було задоволено, суд першої інстанції виніс заочне рішення. Однак згодом заочне рішення було скасовано, а при повторному розгляді справи в задоволенні позову було відмовлено. Позивач подала апеляційну скаргу, яку було задоволено. Згодом Верховний Суд задовільнив касаційну скаргу відповідача частково та відправив справу на новий розгляд в суд апеляційної інстанції. Апеляційний суд відмовив позивачу в скарзі , мотивуючи тим, що Позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття/
Позиція Судової палати Касаційного цивільного суду спиралась на практику Європейського Суду. У рішенні ЄСПЛ від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19, зазначено про те, що там, де особа достовірно стверджує про те, що вона зазнавала неодноразових актів домашнього насильства, якими б незначними поодинокі випадки не були, національні органи влади повинні оцінити ситуацію у всіх аспектах, включно з ризиком повторення подібних інцидентів. Серед іншого, ця оцінка повинна належним чином брати до уваги особливу вразливість жертв, які часто емоційно, фінансово чи іншим чином залежать від своїх кривдників, а також психологічний вплив можливого повторного знущання, залякування та насильства на їхнє повсякденне життя. Якщо встановлено, що на конкретну особу націлені систематичні дії, і за ними ймовірно йтимуть подальші випадки насильства, окрім реагування на конкретні випадки, органам влади може бути запропоновано вжити відповідних заходів загального характеру для боротьби з основною проблемою та запобігання жорстокому поводженню в майбутньому.
Головним завданням для суду є визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливий баланс між протилежними інтересами, про які йдеться (пункт 83 рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19). У контексті статті 2 Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема на фізичну та психологічну недоторканість (рішення ЄСПЛ у справах «Опуз» та «Талпіс»).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
